|
 
Віктор Янукович: Згадати Будапешт
26.02.2008, 09:56
Свого часу директор Інформаційного Агентства США Едвард Мурроу (Edward Murrow) дав таку характеристику поняттю "пропаганда". Він сказав: "Правда – це краща пропаганда, брехня – гірша". Я думаю, коли прихильники євроатлантичної інтеграції будують свою політику на твердженні, що значна частина мешканців південно-східних регіонів України не підтримує ідею вступу нашої держави до НАТО через свою непоінформованість, вони послуговуються тим другим різновидом пропаганди – брехнею.
Це твердження будується на тому, що, мовляв, в свідомості противників євроатлантичної інтеграції НАТО асоціюється з ідеологічними стереотипами часів колишнього СРСР. Іншими словами, мільйони наших співвітчизників зараховуються до числа неосвічених, забобонних людей, які зупинилися в своєму розвитку на рівні 70-х років минулого століття. В обіг був навіть запущений анекдот про такого собі дядька з Донбасу, який категорично проти вступу України до НАТО, але не має нічого проти приєднання до Північно-Атлантичного Альянсу.
Відповідно, Партія регіонів, яка блокує сьогодні роботу Верховної Ради, вимагаючи ухвалення постанови – лише після всенародного референдуму Україна може робити кроки щодо вступу в НАТО, – оголошується виразником тієї частини суспільства, яка начебто не має елементарних знань про характер діяльності НАТО. Тобто, суспільству пробують нав'язати образ жителя сходу і півдня України як відвертого ретрограда. Тобто, ті, хто "за" – це і патріоти, і європейці, а хто "проти" – неуки і сіра маса.
Я думаю, це щонайменше неповага до мільйонів наших співвітчизників. Вони не заслужили вважатись такими, хто не здатний самостійно оцінювати явища, що відбуваються у сучасному світі. У всякому разі, якщо й існують люди, які не зовсім чітко уявляють, чим на сьогодні є НАТО, то їх можна знайти і серед тих, хто підтримує приєднання до блоку.
Принцип "не читав, але знаю" в даному випадку діє поза межами адміністративно-територіального устрою держави.
Противники вступу України до НАТО послуговуються зовсім іншою мотивацією, аніж та, яка приписується їм творцями міфу, згідно з яким на Сході цей військово-політичний блок вважають суто агресивним. Можу запевнити авторів цієї "гіршої пропаганди", що виборці Партії регіонів в своїх знаннях про НАТО нічим не поступаються тим, хто виступає за приєднання України до Альянсу. Навряд чи ви почуєте від мешканців Криму чи Луганської області, що НАТО несе з собою загрозу миру чи демократії в Україні. Хто і на підставі чого стверджує, що мешканці Львівщини або Тернопільської області можуть проводити "політінформації" з цієї проблематики для мешканців Луганщини чи Криму? Я особисто маю сумнів у тому, що середньостатистичний галичанин є кращим експертом у натівській проблематиці, аніж типовий представник сходу чи центру.
Очевидно, що причини несприйняття ідеї вступу України до НАТО лежать зовсім в іншій площині. Це сфера ментальної, сформованої історично і закріпленої, якщо хочете, на рівні підсвідомості, солідарності значної частини українців з росіянами. Ви не поясните це явище комплексом меншовартості перед "старшим братом", відсутністю патріотизму чи космополітизмом, що бере свій початок зі спроби створити нову спільноту – радянський народ. Питання навіть не в російській мові, яку більшість противників вступу України до НАТО вважають рідною.
Щоб пояснити це явище – доречно згадати С.Хантінгтона і погодитися з тим, що цивілізаційний розлам таки проходить територією України. Не думаю, що визнання даного факту якимось чином може стати на перешкоді об'єднання українського суспільства. Унікальність нашої держави саме в тому і полягає, що в ній прекрасно співіснують регіони, дуже різні в культурно-історичному вимірі.
Солідарність з росіянами, які в найближчій історичній перспективі продовжуватимуть розглядати НАТО як геостратегічного суперника, в південно-східних регіонах завжди братиме гору над будь-якими аргументами на користь приєднання України до Альянсу. І жодні інформаційно-просвітницькі акції не зможуть психологічно приготувати мешканця Хутора Михайлівського до того, що одного ранку на українсько-російському кордоні з нашого боку нестиме службу не просто український прикордонник, а натівець. Він ніколи не сприйме цього, і ніколи не погодиться на таке не тому, що має спотворене уявлення про НАТО, а тому, що це буде по відношенню до тих, по інший бік кордону, не по-добросусідськи, не по-людськи, і врешті-решт – не по-християнськи.
Якщо мені заперечать, мовляв, на основі чого я роблю такі висновки, я, в свою чергу, відповім: а ви провели б такий експеримент на Хуторі Михайлівському перед тим, як писати лист на адресу керівництва НАТО при приєднання до ПДЧ. А якщо цей План не ставить на меті вступ до НАТО, то, тим паче, навіщо звертатися до Бухарестського саміту?
Можливість появи НАТО на українсько-російському кордоні стала б чимось з розряду аномальних явищ, які не просто погіршили б наші відносини з Російською Федерацією, а внесли б катастрофічні за своїми наслідками корективи у всю систему європейської безпеки. Це розуміють і в Європейському Союзі. Тому реакція Брюсселя на прискорений вступ України до НАТО є стриманою. Цей процес в столицях старої Європи розглядається швидше як інтерес США в контексті суперництва з Росією. І поява в Східній Європі ще однієї американської "конячки" на зразок нових членів ЄС після останньої хвилі розширення Союзу, навряд чи прихильно сприймається в Берліні, Парижі чи Римі.
Не витримує критики і використання євроатлантичного аргументу в питанні прискорення реалізації європейської перспективи України. По-перше, досягнення так званих копенгагенських критеріїв, які прихильники євроатлантичної інтеграції пов'язують чомусь з НАТО, є нашими зобов'язаннями перед Радою Європи. По-друге, членство в НАТО зовсім не означає, що нам автоматично запропонують розпочати переговори про вступ до ЄС: достатньо згадати приклад Туреччини. Крім того, політика Євросоюзу у сфері безпеки будується не лише на можливостях НАТО.
Непродумані дії нинішнього українського керівництва з його по-дитячому смішним прагненням виглядати "дорослим" у діалозі з керівництвом Альянсу можуть вже найближчим часом обернутися для України серйозними проблемами в економічному співробітництві з Росією. Останній візит глави нашої держави до Росії чітко засвідчив, що питання розширення НАТО в Москві розглядають як виклик її національним інтересам. І жодних ілюзій стосовно того, що вона змушена буде "проковтнути" приєднання до Альянсу України так, як "проковтнула" вступ до НАТО колишніх прибалтійських республік, не повинно бути. Розпочавши реалізацію Плану дій щодо членства в Альянсі, Україна тим самим відкриє скриньку Пандори, з якої можуть виповзти не лише гіпотетичні страхи. Тому що в геополітичному вимірі і в історично-гуманітарному аспекті порівнювати нашу державу з прибалтійськими республіками було б помилково.
І вже тим паче, не матимуть жодного ефекту скарги на те, що Росія з метою досягнення своїх зовнішньополітичних цілей використовує економічні важелі. Якщо це дозволено США, то чому заборонено РФ? Тому що вони сповідують різні підходи до оцінки поняття демократії? Слушно, але не переконливо.
Можна не сумніватися, що Росія застосує по відношенню до нас увесь набір економічних механізмів недопущення реалізації ініціатив, які вона вважає недружніми. І мені цікаво, які аргументи на свою користь висуватиме Ю.Тимошенко з її закликами до Заходу "стримати Росію", і з її підписом під "листом трьох"?
Ще більш несерйозно виглядає спроба переконувати Росію у тому, що вступ України до НАТО не загрожує її безпеці. Я думаю, що Росія сама здатна визначитися, що відповідає інтересам її національної безпеки, а що ні. Так само, як і Україна може зробити це без підказок ззовні, тим паче, що статус позаблоковості не є вигадкою Партії регіонів.
Позаблоковість ідеально відповідає внутрішньополітичній ситуації в країні. Підтвердження прихильності цій доктрині з боку влади зняло б існуючу напругу не лише в парламенті, а й в суспільстві. Позаблоковість відкриває широкі можливості перед нашою дипломатією: вона не суперечить євроінтеграційним устремлінням України і водночас дає змогу виконувати роль містка між Заходом і Росією.
Позаблоковість в жодному випадку не послаблює нашу безпеку. Врешті-решт, існує Будапештський меморандум, який дає нам гарантії п'яти великих держав. Цей документ чітко регламентує нашу позаблоковість юридично, але про нього чомусь не згадує ані глава держави, ані спікер, ані прем'єр. Про МЗС не кажу взагалі, тому що стиль нового міністра до болю нагадує часи перебування на Михайлівській Б.Тарасюка, який наробив багато біди українській зовнішній політиці, в тому числі і в питаннях безпеки. Адже важко стверджувати, що з початком конфронтації з Росією ми стали почувати себе більш упевнено.
Зрештою, ми можемо помилятися. Але так само можуть приймати хибні рішення наші політичні опоненти. Тому найпростіший шлях до істини лежить через референдум. І не після Бухарестського саміту НАТО, а до нього. Наприклад, у Грузії народ сказав свою думку стосовно вступу до Альянсу, і відповідно лист президента цієї держави щодо ПДЧ ґрунтується на волевиявленні переважної більшості його співгромадян.
Не треба боятися думки народу. Боятися слід наслідків, які можуть настати у випадку, якщо ця думка буде ігноруватися.
Газета "Сегодня", 26 лютого 2008 року | |
|
| 
| 
| 
